2017

Филиал известной Школы фотографии Виктора Марущенко в Ужгороде

Виктор Марущенко: Фотографія є мистецьким твором і предметом колекціонування, подібно до ікон, картин чи скульптур

 

Дотепер є небагато імен, добре відомих поза межами України, які представляють сучасну фотографію. Одне з них – Віктор Марущенко. Уже багато років живучи поміж Берліном і Києвом, він створив і активно розвиває Школу фотографії, через яку пройшла левова частка українських фотографів, котрі працюють у царині документальної фотографії, а також переводять її в площину сучасного мистецтва. Результатом роботи Віктора і його колег зі Школи є також журнал про сучасну фотографію "5.6" і чимало соціальнихпроектів.
Схоже на те, що освіта, політика та місце фотографії в сучасному мистецькому світі – чи не головні теми, яких так чи так торкається Віктор у всіх розмовах – від публічних інтерв’ю до постів у фейсбуці. КОРИДОР вирішив дізнатись – чому?
 
Анна Лисюк: Як змінилася фотографія за той час, що Ви нею займаєтесь?

Віктор Марущенко: Історія фотографії являє собою у ХІХ ст. – піктореалізм, у ХХ ст. – репортаж. Гаслом цього періоду є "вирішальний момент" Анрі Картьє-Брессона, що повністю характеризує цю добу. Коли з’явилася цифрова техніка і художники взяли камеру в руки, почав формуватись арт-простір, паралельно йшов розвиток фототехніки, змінилася свідомість людей, з`явилися нові медіа. Розвиток мистецтва настільки швидкий, що пересічні люди не встигають, не розуміють сучасного мистецтва. Коли ми були абсолютно адекватні тому мистецтву, яке було в ХХ ст., я маю на увазі фотографію, то сьогодні більшість людей не розуміють того, що роблять сучасні фотографи. І такої фотографії дуже багато, починаючи відВольфганга Тільманса й закінчуючи Хіросі Сугімото. Цей напрямок концептуального мистецтва дуже складний, і його вивчають сьогодні всюди, крім України. В цьому велика проблема, тому що ми починаємо значно відставати. 
Зараз уся фотографія розділена на емоційну і концептуальну. Ми емоційну сприймаємо, а концептуальну – ні, ми не знаємо навіть її природи. Тому мені прикро, коли український відомий фотограф міжнародного агентства починає критикувати фотографії західних концептуальних фотографів, мовляв, там не так побудована композиція чи щось подібне. Не тільки в арт-просторі, а й у фешн чи комерційному просторі дуже багато концептуальної фотографії. Коли сьогодні вибирати між репортажем і постановкою – перемагає постановка, і це абсолютно нова або інша фотографія, порівняно з ХХ ст. Візуальна мова повністю змінилася. Вона змінюється з розвитком техніки, а техніка впливає на свідомість людей. 
 
А. Л.: Коли немає адекватної освіти, певно, порятунком має бути самоосвіта? 
В. М.: Сьогодні дуже багато талановитих самоосвічених людей, які ретельно вивчають досвід інших, переважно, західних фотографів. Деякі працюють над собою, своїм розвитком, деякі – не працюють, а просто експлуатують сучасний візуальний ряд, "копіюючи" його. Тут цікавіша свідомість людей, наскільки вони можуть розмовляти сучасною мовою, а не просто заробляти гроші. Також дуже багато талановитих людей хочуть їхати вчитись у Європу чи Америку, вони не довіряють рівню вітчизняних освітніх закладів. Тому зараз в Україні склалась альтернативна фотографія, що побудована на самоосвіті, а не на десятках наявних шкіл. І незрозуміло, яку роль відіграє така широка освітня пропозиція. Оскільки переважно ці школи не пов’язані із сучасними тенденціями в фотографії, мені видається, що вони приносять більше шкоди, ніж користі, окрім того, їх варто називати радше курсами, а не школами. Навіть наш заклад – Школа фотографії Віктора Марущенка – подібніший на культурологічний центр, аніж на школу, тому що ми змінюємо програми і все ж таки трошки підлаштовуємось під ринок. А школа – це школа Родченка. В Україні школи немає, взагалі немає навчального закладу.
 
А. Л.: А яким повинен бути цей навчальний заклад?
В. М.: Там мають вивчати музейну фотографію, історію фотографії, сучасну фотографію. Власне, навіщо вигадувати, коли існують заклади, де вивчають фотографію – університети в США, академії, наприклад, у Німеччині. В Україні найперше, що б я зробив, – ввів би в Академію мистецтв хоча б факультативи фотографічні, сучасну фотографію, історію фотографії. Ну як це? Є музеї фотографії, а у нас це ніхто не вивчає, є антології фотографії, є фотографія в сучасному мистецтві, є Родченко, є авангард 20-х років, є Баухаус фотографічний – а ми нічого не вивчаємо і ніхто цього не знає. Я вже не кажу, що не розуміють Гурскі чи Тільманса, але ж музейну фотографію можна вивчати? Це ж такий шар! Це те саме, що не вивчати імпресіоністів чи авангард 1920-х…
 
А. Л.: От Ви кажете, що на Заході розуміють сучасну фотографію, а у нас ні, а чому так сталося? Там же її також вивчають лише у спеціалізованих закладах.
В.М.: Мені доводиться спостерігати ці два світи протягом уже 25 років, і я прийшов до висновку, що ми інші, принципово інші. Ця відмінність полягає в тому, що у нас, слов’ян, відсутнє концептуальне мислення. Це добре видно і в релігії: в ортодоксальному православ’ї форма перемагає зміст – люди ходять до церкви, проте ніхто не знає літургії, принаймні, більшість. У той самий час – краса, багато золота, все блищить, свічки горять, тобто форма є на першому місці. Потрапляючи до протестантської церкви чи лютеранської – бачиш абсолютно інше: скромність і все наповнено змістом. Те саме у мистецтві – ми не сприймаємо мистецтво, а сприймаємо золоту раму, і чим красивіша рама, тим більше нам подобається мистецтво. Це загальна річ, ми не говоримо зараз про фахівців. 
Це, безперечно, призводить до нерозуміння, коли кореспондент агентства каже про те, що Гурскі або Михайлов не вміють знімати, бо ж він плутає різні речі. Вже настав час, коли потрібно розумітись і розрізняти вже навіть не жанри – це взагалі різні види фотографії, це як опера, припустимо, і джаз. Ми ж не можемо говорити про те, що Паваротті співає краще, ніж Армстронг, це ж абсурд. Або кого ти більше любиш – маму чи тов. Сталіна? Так і коли говорять: ось цей вміє знімати, а цей не вміє, або ось мистецтво правильне, а ось неправильне, – це відсутність розуміння, а не чогось іншого. А нерозуміння виникає від неосвіченості, передусім. Я дивлюся, як відвідують галереї німці: вони органічно все сприймають, молоді люди ходять, записують, обговорюють. Мистецтво абсолютно незрозуміле, ну абсолютно. Приміром, остання виставка Тільманса, яку я бачив кілька років тому в Музеї сучасного мистецтва в Берліні. А наші б просто істерично сміялися. Я знаю реакцію наших людей, вони істерично сміються, коли нічого не розуміють.

 
Ми заточені на золоту раму, і це є масовим явищем, тому концептуальна фотографія не типова для мистецтва, для нас. Для нас типовий реалізм, фігуратив, а все інше – дуже складно. І тут ми, звичайно, маємо звернути увагу на те, що оскільки це у нас не в крові, то ми повинні змушувати себе вивчати. Якщо ми душею цього не розуміємо, то хоча б повинні усвідомити. А для цього має бути освіта, а освіти немає. Взагалі сьогодні отримати адекватну інформацію про сучасне мистецтво на рівні навчального закладу неможливо. Тому ми (фотошкола) взяли на себе таку часткову роль – хоча б говорити про сучасну фотографію: що, як і чому відбувається. Адже коли з'являється концептуальний продукт, то форма відходить на другий план, вона перестає бути пріоритетною. А в Україні й досі пріоритетом прагнуть мати форму: правильно підрізаний кадр, правильно підрізані ноги, щоб усе збалансовано, золотий перетин, правило однієї третьої, – а це не працює сьогодні. У цьому, звісно, й держава винна: не ввести факультативно історію фотографії в Академії мистецтв – це просто злочин.
Так, люди займаються самоосвітою, але немає загальної бази. Досі жоден мистецтвознавець – жоден! – не написав статті про Бориса Михайлова. Ну, роз'ясніть, будь ласка, народові, ми ж пережувати Михайлова не можемо, колі він має 20 років колосального успіху на Заході. Поясніть: що він зробив, що показав, який зріз зробив, в чому його заслуга, які контексти, що придумав, де він першим був. Та він тут героєм національним повинен бути, а не мучитися на старості років. Він мріє повернутися на батьківщину і бути великим тут, а не на Заході. 
 
А. Л.: А як сприйняли випуск журналу "5.6", присвячений харківській фотографії?
В. М.: Ми зробили колосальну роботу, якої ніхто не робив, і, можливо, ніхто не зробить. Ми зібрали усю харківську фотографію в одному місці, в журналі про фотографію "5.6". Це надзвичайно тривала й важка робота: пошук грошей, пошук авторів, переговори з авторами, структурування фотографії, пошук класифікаційного рішення, участь Бориса Михайлова у цьому проекті тощо. І ось ця колосальна праця, котра вилилась у товстий номер журналу, виявляється, не знаходить в Україні жодного відгуку, крім самих авторів і видавців. А Москва гуде! Лариса Грінберг (кураторка галереї photographer.ru), наприклад, відзначає, що це її настільний журнал, вона його постійно проглядає. А в Києві – тиша, ніякої реакції. Чи є тут взагалі мистецтвознавці, котрі займаються фотографією? Я знаю, що є, але чому вони не пишуть? На що вони реагують?
 
А. Л.: Ви говорили, що ХIX століття у фотографії – це піктореалізм, ХХ – репортаж, а куди фотографія буде розвиватись далі? Чи не вичерпала вона ще себе? 
В. М.: Буде існувати фотографія як витвір мистецтва, чи буде розвиватися як окремий напрямок, чи залишиться те, що вже зроблено, – питання досить складне. Тому що, безумовно, сьогодні візуального матеріалу так багато! Людина фіксує в день 12 тисяч зображень – не просто зображень, а фіксованих зображень. 
Фотографія вже є мистецьким твором і предметом колекціонування, подібно до ікон, картин чи скульптур. Тобто фотографія є речовим еквівалентом творчості, це не просто зображення, яке ми можемо тримати віртуально на флешці, – вона має певний тираж, оформлення, вінтажність (тобто автор сам цю фотографію надрукував). І, безумовно, такі фотографи будуть існувати завжди, тому що ніхто ще не скасовував простір аукціонів, приватних колекціонерів – це все залишиться. І вочевидь, хтось буде туди прориватися, однак у тому просторі відбувається певне регулювання, фільтрація, що її здійснюють представники арт-бізнесу. Тому, фактично, з пострадянського простору ніхто, крім Бориса Михайлова до цієї світової еліти не увійшов. Значить – хтось регулює процес. Вони відбирають те, що необхідно, аби заповнити якусь прогалину. Ось, потрібний був Михайлов як людина, котра краще за всіх зробила зріз совдепівського і постсовдепівського періоду, а інші вже не потрібні, не потрібний ані Арсен Савадов, ані Сергій Братков, ніхто не потрібен. І вони не пустять туди нікого. Тому що сьогодні в міжнародному фотопросторі знаходяться дві людини з радянського і пострадянського простору, і вони, загалом, дають повне уявлення про цю територію – це Олександр Родченко і Борис Михайлов. Коли прийде час, вони висмикнуть звідси ще когось, звичайно, за умови, що людина теж буде зусилля докладати, але поки таких немає. 
Колекціонування фотографії буде існувати і розвиватися, тому що люди будуть продовжувати у неї вкладати, але безумовно вкладають не в картинку і навіть не в картинку в рамі, а вкладають у ім'я. Тому зроблять ім'я і таке інше – це все буде відбуватися. Дуже багато з'являється прикладної фотографії, прикладного зображення, яке, можливо й геніально придумане, але потрапляє в інші контексти. Як, приміром, я потрапляв у контексти сучасного мистецтва завдяки кураторам (Гаральд Зееман – Венеційська бієнале, 2001; Юрій Онух – бієнале в Сан-Паулу, 2004). Тобто куратор брав мої зображення як сировину й робив абсолютно новий продукт – продукт із іншими смислами, не тими, які закладені в фотографії. Я ж із документальної фотографії туди потрапив, а документальну фотографію не беруть, її потрібно було переробити відповідно до контексту, з яким працював куратор. Тому я думаю, що той арт-простір, який ми зараз маємо, – музеї, галереї, колекціонери й аукціони – він буде залишатися, нікуди не дінеться. Але як туди потрапити? Як геніальним ти повинен бути? А може й не геніальність потрібна? 
Водночас постійно зростає значний масив іншої (комерційної, медійної тощо) фотографії. Кожен сьогодні робить фотографії айфоном. Що з ними відбувається? Будуть рости фотобанки, вони пожиратимуть маленькі банки, як сьогодні Getti Images пожирають уже агентства на кшталт Reuters або Associated Press. Мало того, що вони створюють банк, так вони ще й працюють як агентство. Тобто це такі величезні корпорації з зображеннями, які вони починають монополізувати. А монополізувати означає залучати високі технології, означає, що зображення будуть стояти на потоці: ви хочете купити – раз на кнопку натиснули, і все готово...
Ще один аспект, важливий сьогодні для фотографа, – це стиль, він повинен знайти свій стиль. А ви купуєте сьогодні мильницю за 200 баксів, а там стиль вже закладено: хочете ретро, хочете таке кольорове, хочете чорно-біле, – всі стилі вже закладені, вам тільки тупо потрібно направити і все. Навіть можна не направляти, бо вже випускають таку підставку, яка крутиться і сама реагує на те, що ворушитися. Навіть фотографи вже не потрібні. 
Проте я вважаю, що це не боротьба, це роздвоєння фотографії на працю ручну й високотехнологічну. Тобто, високотехнологічна фотографія буде знецінена, там якісь інші принципи будуть працювати, а ручна праця – це, безумовно, ручна праця.