2017

Филиал известной Школы фотографии Виктора Марущенко в Ужгороде

Павло Білецький: «Сучасна фотографія – це контраст актуальних тем»

- Як відбулося ваше знайомство із фотографією та, власне, чому обрали фах фотографа?
- Знайомство із фотографією відбулося ще у дитинстві, а фах фотожурналіста обрав тоді, коли вперше пішов на конференцію. Мені подобалося фотографувати політиків. У мене було завдання зробити різнотипні фотографії, які б відображали різні настрої та несли протилежний зміст. Адже редакція ніколи не казала про що йтиметься у матеріалі, тобто із якого боку журналіст висвітлюватиме цю подію: із позитивного чи негативного. Саме тому завданням фотографа було спіймати ті моменти, які б відображали різні емоційні стани. 
Деякий час я жив у монастирі, потім навчався у семінарії, а згодом і в академії. Під час навчання в академії паралельно вивчав соціальну юридичну справу. А нещодавно отримав диплом із філософії.
Навчаючись працював у газеті «Срібна земля». Я подав ідею створення окремої шпальти, на якій висвітлювалися релігійні події в області, друкувалися матеріали про релігійні общини. Мені довелося відповідати за вихід двох шпальт, які стосувалися релігійної тематики. Також на сторінках газети друкувалися репортажі, які потребували доповнення якісними фотографіями. В основному я писав матеріали про різні секти, оскільки досліджував тоталітарні секти деструктивного характеру у Закарпатській області. Це був період, коли у Закарпатській області почали поширюватися різні релігійні утворення: Біле Братство, Масони та інші. Мене завжди цікавили такі теми, я був антисектантом, тому у своїх матеріалах висвітлював діяльність цих угрупувань. Вивчав кожну секту із середини. Найбільше запам’яталася стаття, коли я викрив незареєстровану секту в Ужгороді. Спершу така організація діяла у Перечинському районі, а коли її представники почали поширювати свою релігію у всій області ми всілякими способами намагалися цьому протистояти. 
За вдачею я людина, котра любить вивчати усе досконало. Якщо мене щось цікавить, то я поглиблено вникаю у суть того чи іншого питання. Коли вивчав теологію, то зрозумів, що вона дуже тісно пов’язана із філософією. Так заглибився у вивчення і цієї науки. Знаєте, це допомогло мені у реалізації проектів по фотографії, які відображають внутрішні переживання людини.
Фотожурналістика – це та сфера, де на працівника немає прямого впливу керівництва. Я приходив у редакцію, обирав теми для висвітлення, записував план роботи на тиждень і міг вільно працювати, а це для мене дуже важливо, адже я ціную свою необмеженість у роботі. Не люблю коли мною намагаються керувати. Це стало основною причиною того, чому я почав працювати у Фотошколі Віктора Марущенка. Мені дуже подобається його методика і я розвиваю її у такому ж руслі. У фотожурналістику я поглинув із головою із 2003 року і до нині. Потім деякий час працював особистим фотографом окремих політичних лідерів на Закарпатті. 
Що таке фотожурналістика? 
Це досвід, зв’язок і контакт. Мені пощастило працювати із фотографом Віктором Марущенком. Він корегував мої роботи і направляв мене робити так, як не роблять інші. Я закінчив його фотошколу у Києві, відвідував поглиблені курси, майстер-класи. Марущенко був особистим фотографом Яценюка, а я особистим фотографом Роберта Бровді, екс-лідера Фронту Змін на Закарпатті. Віктор Марущенко був білд-редактором, куди я подавав свої роботи. Так я і познайомився із цією особистістю. Хочу сказати, що пан Віктор – людина, котра дуже багато знає про фотографію, проте може говорити не тільки про роботу, а й про усе на світі. 
- Павло Павлович, чи важко реалізувати себе фотографу у нашому краї?
- Ставлення до фотографа в Україні і зокрема у Закарпатті треба змінювати. До фотографа ставляться як до обслуговуючого персоналу. Візуальна культура у нас знаходиться на низькому рівні, якщо порівнювати її із візуальною культурою закордонних Європейських країн. В Україні дуже мало галерей із фотовиставками, а у нашій області довгий час взагалі не було такого приміщення. Зараз воно з’явилося, але, на жаль, така галерея не по кишені закарпатським фотографам. У нас немає місця де б фотограф зміг виражатися. 
Більше всього фахової інформації я черпаю із закордонних країн. Зараз дійшов висновку, що мені не варто виставляти свої роботи у нашому краї, адже тут, на жаль, їх не зрозуміють.
Чесно кажучи, у нас не вистачає критики, а з іншого боку більшість закарпатських фотографів не вміють сприймати критичні зауваження. До прикладу, я завжди позитивно ставився до конструктивної критики. Можливо, десь всередині не завжди було приємно чути критичні зауваження до моїх робіт, але все ж я їх вислуховував, сприймав як урок. Свої роботи я часто погоджував з Марущенком та Г. Мінченком - це провідні фотожурналісти, документалісти. 
Я завжди намагаюся випереджати той процес, який відбувається в Ужгороді. Мені сумно, що ми живемо близько біля кордону із багатьма країнами, а робимо такі фото, які не потрібні за межами Ужгорода. Адже у нас фотограф асоціюється із весіллям або іншими корпоративними святами. Це поняття дуже розмите, у нас немає фотографічної рефлексії. Документалістів у Закарпатті немає взагалі. Фотожурналістів у нашому краї три чи чотири, це ті люди, які працюють на міжнародні фотоагентства та міжнародні інформаційні агентства. Це є свідченням низького рівня візуальної культури. Більшість закарпатських фотографів не можуть відповісти на елементарні питання, наприклад, у якому році зародилася фотографія або що означає це слово. Коли ж їх спитати, чому вони не знімають документальну фотографію, то відповідь проста – ніщо фотографувати. І це у той час, коли багато столичних та закордонних фотографів готують у нашому краї свої найвідоміші проекти. До прикладу, проект «Іза» Анни Войтенко. Зараз вона працює над новим проектом у селі Мала Копаня, де є джерело із водою, випивши якої у сім’ях народжуються двійнята. Глядєлова цікавить тема циган, він багато часу проводить у циганських таборах Закарпаття. Наш край – це особливий колорит та культура, тому багато фотографів їдуть сюди знімати свої документальні проекти. Якщо говорити про документалістику, то у нас немає фотографій у цьому жанрі із 90-го чи 92-го років і до нині. Ми зовсім немаємо світлин цього періоду, які б відображали побут ужгородців. Окремі знімки такого плану трапляються у Олексія Попова, Михайла Палінчака, Володимира Балеги. Це ті ужгородські фотографи, котрі внесли у фотожурналістику Закарпаття досить вагомий вклад.
 

- Який із жанрів фотографії вам найбільш близький?

- Мені близька документальна фотографія, але це не виключення, що вона може потрапити в арт-простір. Це підтверджує приклад проекту Віктора Марущенка, який він знімав у Донбасі. Цей документальний проект про життя нелегальних шахтарів, світлини цього проекту можна віднести до арт-фотографій. 

Чітко розмежовую комерційну фотографію від тієї, якою я живу. Оскільки на проектах не заробляю, то доводиться займатися і комерційною фотографією, завдяки якій можу реалізувати себе в проектах сучасної фотографії. Саме тому чітко розділяю границі комерційної і арт-фотографії. Сучасна фотографія – це контраст актуальних тем.

У мене є три розпочаті проекти, які зараз перебувають на стадії підготовки. Один із проектів планую презентувати у середині серпня у місті Кошице, що у Словаччині. Це проект, який висвітлює життя Івана Григоровського, людини, котра більш відома за кордоном, ніж у нашому краї. Фотографії висвітлюють професійний шлях спортсмена протягом п’яти років. Над згаданим проектом я працював із 2007 до 2012 року.

Також у мене є проект, над яким я працюю три роки – «Життя театра із середини». Я намагаюся показати не тільки вистави і постановки, а й повсякденний побут акторів театру. Через проект «Сільський гламур» хочу показати, як дівчинка із села входить у гламурний образ ужгородки. Це цілком постановочна фотографія.

- Зараз ви є директором Закарпатської філії Фотошколи Віктора Марущенка. Як відбувається процес навчання та чи кожному учневі школи вдається освоїти це ремесло?

Постає питання яке ремесло: натискати кнопку чи фотографічно думати? Людина повинна старатися, все залежить від її бажання працювати та від того, чи вона розвиває у собі здібності, а це у нашій справі не можливо без практики. Навчити когось думати, чесно кажучи, дуже важко. Продумати проект і вибрати із нього потрібні фотографії – складно. 

Ще окремі труднощі виникають через те, що публіка у нас дуже різна. У Фотошколі навчаються люди різного статусу та різних потреб. Є ті, котрі прийшли вивчити технічну сторону фотоапарата, а є ті, котрі хочуть навчитися фотографічно думати, володіти процесом. 

- Як ви гадаєте, сучасні технологічні засоби та різні програми редагування сприяють розвитку фотографії чи навпаки – заважають?

- Дивлячись до якого контексту віднести фотографію. Постановочна фотографія вбачає втручання програм редагування. Фотоапарат – це інструмент, а вираження – твій задум. І хоча технічна сторона дуже важлива, все ж таки виграє «пряма» фотографія.

- Що є важливішим у роботі фотографа: технічні вміння чи композиційне творче бачення кадру?

- Знову ж, все залежить від мети створення фотографії. Для фотожурналіста важливо і те і інше. А от для презентації проектів більше уваги приділяється змісту, форма відійшла на другий план.

- Представники вашої професії працюють без будь-яких обмежень, чи все ж у творчості фотографа існують певні рамки?

- Людина, яка думає, вона промальовує свої проекти. До прикладу, я створюю план своїх проектів, у який композиційно вписую кожну фотографію, адже розумію те, що хочу бачити, намагаюся продумати свій проект від «а» до «я». 

- Що вкладаєте у поняття «художня фотографія»?

- Це постановочна фотографія. Проте, не кожен фотограф може назвати себе фотохудожником. Чесно кажучи, у нас це поняття досить розмите. Більшість світлин закарпатських фотографів дуже однотипні, у роботах фотографа повинно бути те, що вирізнятиме автора серед інших.

- Чи вважаєте, що на світлинах залишається частинка людської душі?

- Якщо ви глянете проект «Два взгляда» Фотошколи Віктора Марущенка, то одразу зрозумієте відповідь на це питання, зрозумієте наскільки фото може передати внутрішній світ людини. Людям, котрі народилися у 1986 році та ліквідатором чорнобильської катастрофи задали одинакові питання: «що для вас чорнобиль?». Проект був побудований так, що із одного боку були представлені фотопортрети людей, які народилися у рік катастрофи, а із іншого тих, хто бачив її наслідки і був у епіцентрі подій.

- Що важливо знати людині, котра хоче замовити для себе фотосесію?

- Зараз я вже не займаюся таким видом фотографування, але можу сказати, що завжди питав своїх клієнтів, що вони хочуть бачити на фото. Адже те, що я можу побачити – сам для себе відкрию.

- Чи завжди співпадає бачення фотографа із баченням клієнта?

- У мене не було із цим жодних проблем. Адже завжди знаходив такий шлях, який відображав кращі риси людини, тому клієнти залишалися задоволеними.

- Чи маєте серед своїх робіт ті, якими найбільше пишаєтесь?

- Напевно не ті, якими пишаюся, а ті – на які можу дивитися цілодобово. Вони були зроблені у репортажах, де форма і зміст співпадають. Знаєте, напевно, найважче для фотографа вибрати правильні фотографії, ті, які найкраще підійдуть до тієї чи іншої теми. Це такий кропіткий процес, який у мене займає досить багато часу. Спочатку варто обдумати проект, а потім його реалізовувати. Фотожурналіст має зробити такий кадр, який відображатиме подію.

- Чи траплялися під час зйомок непередбачувані випадки?

- Так, через це я і люблю репортажні фотографії. Найбільше запам’ятався випадок, коли депутат Верховної Ради показав нецензурний жест на прес-конференції. Це фото було надруковане на сайтах, але через деякий час його «попросили» видалити. Були випадки, коли до мене навіть зверталися із погрозами. Тому я переконаний, що фотограф може виховувати людей, принаймні їхню поведінку на конференції або у сесійній залі.

- Можете виділити основні ази фотографування, що повинен знати фотограф-початківець?

- Знову повернуся до своєї болючої теми – низького рівня візуальної культури. У закордонних країнах немає такого поняття «починаючий фотограф», а для нас це людина, котра вміє зробити технічноправильний знімок. У Берлінському університеті неможе такого бути, щоб людина не знала технічної сторони фотоапарату. Там ти навчаєшся фотографічно думати. Це основна ціль і Фотошколи Віктора Марущенка. Ми не вчимося натискати кнопку на фотоапараті або включити витримку і діафрагму, ми вчимо фотографічно думати, мислити не так як всі. Адже, якщо раніше основна увага приділялася формі і змісту, то зараз у сучасній фотографії форма відсутня. Треба обдумати те, що ти робиш. Вважаю, що одна фотографія не виражає фотографа. Думаю, це привілей любителя. Прикро, що у нашій країні поки що основна увага приділяється красі, коли у закордонних країнах уже давно відмовилися від красивої картинки. Основну увагу варто приділяти змісту, а у нас усі чомусь намагаються із негарного зробити гарне. Це є однією із причин, через яку не беруть фотографії ужгородських фотографів на закордонні виставки. Який буде відображати основний момент. 

- Чи маєте хобі попри роботу?

- Залити повний бак машини, взяти фотоапарат і їхати куди очі бачать. Знімати проекти – це моє хобі, а комерційну фотографію сприймаю як роботу. 

 

Фото із власного архіву Павла Білецького